Блаженнійший
Митрополит Київський
 
і  всієї  України

ЕПІФАНІЙ

День тезоіменитства:
25 травня
День
архіієрейської
хіротонії:
15 листопада 2009 року

День інтронізації:
3 лютого 2019 року

 

 Високопреосвященніший
СИМЕОН,
архієпископ
Дніпровський
і Криворізький.

День тезоіменитства:   
11 жовтня

 День
архієрейської хіротонії:

    21 листопада 2009 року


 Митрофорний протоієрей Олексій (Лупін)
День тезоіменитства:  
30 березня

День ієрейської хіротонії
16 серпня 1992 року

 ХВАЛІМО БОГА УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ.

Читання он-лайн:


 

 

 

 

 

Офіційні веб-сайти
Православної Церкви України:
 

Дніпровська духовна семінарія

 

 

Наш банер: 


Код для вставки
нашого банера:

<div align="center" style="font-size:8px">

<a href="http://nashhram.jimdo.com/"><img src="http://www.artbanner.com.ua/bannermake/banners121/6401678172053333.png" border="0" width="220" height="60" alt="" /></a><br />

</div>

 


Адміністратор сайту:
диякон Віталій Музика

Погода в Krivoy Rog

Для малечі
відкриється чудовий світ україномовної казки,
а ти, дорослий,
згадай своє дитинство
та занурся у добрі спогади

ПОМИНАЛЬНИЙ СПИСОК, ЗАГИБЛИХ В ЗОНІ ПРОВЕДЕННЯ БОЙОВИХ ДІЙ НА СХОДІ УКРАЇНИ, КРИВОРІЗЬКИХ ВОЇНІВ.
 На сході України триває неоголошена війна. Кожен день трагічно обриваються все нові і нові життя, як серед військових, так і серед мирного населення.
   Cтаном на 1 січня 2022 року вже 151 чоловік, мешканців Криворіжжя, загинули в зоні проведення бойових дій від рук терористів, сепаратистів та агресорів. 
  Висловлюємо своє співчуття рідним і близьким загиблих, а також рідним усіх, хто віддав своє життя за свободу та краще майбуття нашої держави.


"Мамочко, вибач за чорну хустину,

За те, що віднині будеш сама.
Тебе я люблю. I люблю Україну,
Вона, як і ти, була в мене одна..."


Упокой, Господи,
душі рабів Твоїх убієнних воїнів криворізьких, що життя своє за Вітчизну поклали
:

 

Олександра (Горбенко), Андрія (Гончар), Димитрія (Товчигречка), 
Павла (Чумак), Олександра (Лін), Івана (Лисиця), 
Богдана (Хлівний), Дионісія (Остроушко), Максима  (Чиркун),

Андрія (Лихогруд), Олександра (Рева), Тимифія (Пухальський), 
Олега (Коваленко), Андрія (Кавун), Димитрія (Придатко),

Валерія (Мельник), Олександра (Графа), Сергія (Конопацького),
В’ячеслава
(Іванушкін), Анатолія (Мельников), Юрія (Мальков),

Максима (Троценко), Дионісія (Майборода), Олександра (Маленко),

Віталія (Толкачов), Романа (Горкун), Миколая (Нічега),
Володимира
(Полохало), Георгія (Замета), Олександра (Яськов),
Сергія
(Подгорний), Віталія (Нікулін), Олександра (Палій),
Олександра
(Мирошниченко), Геннадія (Медведєв), Євгена (Марчук),
Бориса
(Маляров), Андрія (Кравченко), Ігоря (Коцяр),

Дионісія (Каморников), Анатолія (Камаганцев), Євгена (Іванов),
Димитрія
(Зранко), Максима (Зозуля), Олександра (Гажур),
Андрія
(Воробйов), Олександра (Бригінець), Миколая (Гаценко),
Артура
(Борисов), Миколая (Резнік), Олега (Бондарчук),
Андрія 
(Шиян), Романа (Карась), Димитрія (Борозенець),
Андрія
(Гесінг), Руслана (Рябов), Олександра (Ігнатов),
Ігоря
(Осикін), Олексія (Стулов), Дионісія (Козаченко),
Геннадія
(Дощенко), Михаїла (Мєщєряков), Сергія (Бардась),
Олега 
(Булатов), Сергія (Ряженцев), Сергія (Козирь),
Олександра
(Караченцев), Олексія (Осташевський), Ілії (Письменний),
Станіслава
(Трегубчак), Олексія (Вакульчук), Анатолія (Доценко),
Андрія
(Королюк), Костянтина (Ткачук), Володимира (Куліченко),
Євгена 
(Прокопьєв), Ігоря (Долгов), Олексія (Селіщєв),
Івана
(Джадан), Євгенія(Кіндзера), Димитрія(Сухомлін),
Вадима
(Рубцов), Юрія (Козлов), Геннадія (Карпенко),
Артемія
(Слюсаренко), Миколая (Мажуга), Василія (Денисюк),
Сергія
(Бєляєв), Димитрія (Человський), В’ячеслава (Отрішко),
Артемія
(Щербина), Анатолія (Бокал), Олександра (Чумаченко),
Віктора
(Войцеховський), Романа (Свех), Альберта (Сарухонян),
Андрія
(Колеснік), Олексія (Трофімов), Олександра (Суслопаров),
Ігоря
(Терещук), Віталія (Дмитренко), Андрія (Воробьйов),
Віталія
(Нагорняк), Сергія (Пронін), Костянтина (Нечипуренко),
Олексія
(Баланчук), Андрія (Русін), Євгена (Мельничук),
Дионісія
(Верескун), Валерія (Бердаков), Максима (Міщенко),
Юрія
(Горошко), Євгена (Руденко), Дионісія (Соколовський),
Анатолія
(Іванов), Віталія (Калінус), Володимира (Тітенко),
Олександра
(Гажур), Олександра (Семеніщенков), Павла (Балаганов),
Миколая
(Сипченко), Михаїла (Кондратьєв), Станіслава (Ліщинський),
Володимира
(Вакулич), Сергія (Маковій), Сергія (Ганічев),
Сергія
(Федчук), Костянтина (Бегма), Сергія (Ятченко),
Олексія
(Єманов), Едуарда (Гуцул), Андрія (Козюбчик),
Олександра
(Головко), Сергія (Карпенко), Димитрія (Бєлєцкий),
Сергія
(Бонцевич), Олексія (Кудінов), Віталія (Матусевич),
Романа
(Краковецький), Іллі (Гайдук), Олександра (Радієвський),

Дионісія (Остроушко), Володимира (Кордабньов), Максима (Кочура),

Станіслава (Дубяга), Валерія (Алтунін), Романа (Береза),
Павла
(Коснар), Антонія (Самохін), Євгена (Рєзніков), Антонія (Ігнатченко)

Ще молимось за спокій душ усіх спочилих воїнів, що за Україну і віру життя своє поклали, загинули в протистоянні на Майдані, загинули від рук сепаратистів, терористів та агресорів, і за відпущення їм всякої провини вільної і невільної.

 

Зі святими упокой, Господи, душі наших героїв-захисників.
Вічна їм пам’ять!

 

 

Молитва за спокій православних воїнів, що поклали життя своє за віру та Батьківщину:

 

Непереможний, неосяжний і могутній у боротьбі Господи Боже наш! Молимо Тебе, пом’яни у Царстві Твоєму православних воїнів, у боях убитих, і прийми їх у Свої небесні світлиці як зранених мучеників, омитих своєю кров’ю, як тих, хто постраждав за Святу Церкву Твою та Батьківщину, що її благословив Ти як насліддя Твоє. Молимо Тебе, прийми воїнів, що відійшли до Тебе, у полки ратоборців Небесних Сил, прийми їх милістю Твоєю, бо вони віддали життя в бою за незалежність землі Української, бо захищали від ворогів православну віру, в тяжкі роки боронили Вітчизну від чужинських орд. Пом’яни, Господи, і всіх, що добрим подвигом змагалися за віддавна бережене Апостольське Православ’я, за освячену і Тобою обрану, як народ Божий, українську землю, на яку вороги Хреста і Православ’я приходили з вогнем і мечем. Прийми з миром душі рабів Твоїх, загиблих воїнів наших, - що воювали за мирне життя наше, за добробут і спокій наш, і даруй їм вічний спокій, бо вони рятували міста й села і собою захищали Батьківщину. Помилуй Твоїм милосердям убитих на війні православних ратників, прости їм усі гріхи, в цьому житті заподіяні словом чи ділом, свідомо чи несвідомо. Зглянься милостиво, о Премилосердний Господи, на рани їхні, муки, стогін і страждання, і визнай за подвиг добрий і Тобі вгодний. Прийми їх милістю Твоєю, бо люті скорботи й тягарі тут понесли, перебуваючи в нестатках, у скруті, трудах і неспанні, голод, спрагу і виснаження терпіли, були, як ті вівці, що на заколення. Молимо Тебе, Господи, нехай будуть рани їхні оливою та ліками, пролитими на гріховні рани їхні. Зглянься з небес, Боже, і пом’яни мужів, убитих у розквіті літ і сил, старців — у силі духу й мужности; подивись на сердечну скорботу нашу, подивись на журбу нашу і змилосердься, Всеблагий Господи! Ти забрав від нас рідних наших, але не позбав нас Твоєї ласки: осели в Царстві Небеснім усіх повік незабутніх рабів Твоїх, як добрих воїнів, що мужньо потрудилися у страшних і вікопомних битвах; зодягни їх там у шати світлі й чисті, як тих, що вибілили тут одяг свій у крові своїй, і вінців мученицьких сподоби. Даруй їм бути спільниками у торжестві та славі переможців разом з усіма, хто воював під знаменом Хреста Твого проти світу, плоти й диявола; долучи їх до собору славних страстотерпців, добропобідних мучеників, праведних і всіх святих Твоїх. Амінь.

 

 

 

«ЗГЛЯНЬСЯ НА МЕНЕ І ПОМИЛУЙ МЕНЕ, ЯК МИЛУЄШ ТИХ, ЩО ЛЮБЛЯТЬ ІМ’Я ТВОЕ…» (Пс. 118: 132)

З нагоди упокоєння Шулицького Анатолія Петровича…

Як чорний дим від виверження вулкана прийшла вранці прохолодного дощового осіннього дня – 18 вересня 2021 року – сумна звітка.

На лікарняному ліжку КП «Криворізька міська лікарня № 4», знемагаючи від важкого та невиліковного недугу, відійшов до Творця активний учасник будівництва нашого Свято-Троїцького храму, батько нашої матінки Світлани, брат наш у Христі – раб Божий Анатолій Шулицький.

Невблаганна хвороба зупинила серце авторитетного чоловіка, мудрого організатора, життєлюба, відмінного керівника, доброї і безкорисливої людини.

            Він так виснажився від хіміотерапії... Так хотів додому і переживав, як же він зможе піднятися на 3-й поверх... Але Господь розпорядився інакше - Він покликав його до небесного дому...

 «Петрович» – так усі ми, по-простому, називали цього добродушного і життєво-активного чоловіка. Він умів розмовляти щиро, відкрито і абсолютно не напускаючи на себе якоїсь важливості. Концентрація тепла, оптимізму, гумору, безвідмовності та 100-відсоткова готовність допомогти. Що б не сталося. Завжди.

Частота спілкування не грала ніякої ролі – з ним можна було зустрітися і говорити про все годинами.

Він брав активну участь у будівництві нашого храму, який велично стоїть сьогодні на Божедарівці… Тоді ще не було облагородженої території, зелених насаджень, квітів на церковному подвір’ї, Недільної школи… Все це повстало – як плід спільної праці та жертвенного служіння численних людських сердець та невтомних людських рук.

Серед тих, хто жертвував свій час і свої сили, аби ми могли насолоджуватися красою в храмі і біля храму – з самого початку заснування парафії – був Анатолій Петрович.

Він доклав багато зусиль, не очікуючи грамот та «многоліття» від людей… Але нагородою йому, безсумнівно, стане – милість та ласка від Господа Бога!

Петрович, сьогодні з самого ранку і весь день йде дощ… Я читаю Псалтир за упокій новопреставленого, і не можу повірити, що Ви вже покинули цей грішний світ... Що ми не поговоримо більше «про те, про се», сидячи на лавці біля нашого храму... Але – ми обов’язково продовжимо наше спілкування в молитвах!

Смерть… Ось вона – загальна рівність. Рівність жебраків і мільярдерів, талантів і нездар, можновладців і роботяг, людей відомих і зовсім «звичайних», людей, віруючих в Бога, і переконаних атеїстів... Всі вони вмирають і будуть вмирати приблизно однаково. Відрізнятися буде лише місце на кладовищі, – але це вже не буде їх хвилювати…

«Воістину все суєта, а життя - тінь і сон, бо даремно турбується всякий земнородний, як каже писання: хоч би й світ увесь здобули, і тоді у гробі оселимося, де вкупі царі й убогі. Тому, Христе Боже, спочилого раба Твого упокой, як Людинолюбець» (Чин похорону мирян, сідальний, глас 6).

Висловлюючи щирі співчуття рідним і близьким спочилого, молюся до Господа нашого Ісуса Христа, – у Якого немає мертвих, але всі живі, – щоб Він упокоїв душу новопреставленого раба Свого Анатолія в оселях праведних.

20 вересня 2021 року, в день передсвята Різдва Пресвятої Богородиці, похоронним перебором церковних дзвонів у Свято-Троїцькому храмі розпочався похорон новопреставленого раба Божого Анатолія, який був активним благодійником нашого храму від самого початку його будівництва.

Цього осіннього дня, під тихий шелест падаючого листя, яке почало залишати крони дерев, помолитися за упокій новоспочилого, провести його в останню земну путь та віддати останню шану - зібралися рідні та близьки покійного, його друзі, знайомі і парафіяни Свято-Троїцького храму.

В житті людському, як і в природі, кожен з нас обов’язково зустріне свою осінь - коли тіло, як падаюче листя, направиться до землі, з якої ми були взяті при створенні Адама і - в яку неодмінно повернемося свого часу.

Чин похорону новопреставленого раба Божого Анатолія звершив настоятель Свято-Троїцької релігійної громади митрофорний протоієрей Олексій Лупін у співслужінні з дияконом Віталієм Музикою.

Суворим урочистим гласом, з відтінками смутку, лунало у храмі: «Благословен єси, Господи, навчи мене оправдань Твоїх»… Ось уже прочитано відповідний уривок із Святого Євангелія і люди, разом зі священнослужителями, велично співають «Зі святими упокій Христе душу раба Твого...»…

Церковне відспівування – воно, як мала канонізація… Звертаючись до Бога цими словами, – ми просимо Господа про причислення покійного до лику святих…

Ледь помітне мерехтіння свічок пронизує кожен куточок храму і зігріває душі людей. Серця зливаються в єдиний проникливий похоронний спів, слова якого доносяться до самого Престолу Господнього. Силу соборної молитви в цей день відчули усі присутні в храмі.

І ось - до гробу підходить настоятель храму. Схиливши голову він повільно, з великою любов’ю читає над тілом спочилого молитву відпущення: «…нехай подасть через мене, смиренного, прощення і цьому духовному чаду Анатолію в усьому, в чому він, як людина, згрішив перед Богом – чи то словом, чи ділом, чи думкою, чи всією своєю істотою, вільно й невільно, свідомо й несвідомо; і коли знаходився під клятвою чи відлученням архиєрейським або ієрейським; або коли накликав на себе прокляття батька свого чи матері своєї, або під своє прокляття підпав, чи клятву порушив, або іншими якими гріхами, як людина, був зв’язаний, але в них від щирого серця розкаявся, і всі ті гріхи та провини нехай відпустить йому…».

Після цього звучить благальна єктенія – «за упокоєння душі спочилого раба Божого Анатолія»; «за відпущення йому всякої провини, вільної і невільної»; «щоб Господь Бог оселив душу його там, де праведні спочивають».

Зі словом проповіді до присутніх звернувся отець-диякон Віталій Музика. У своєму слові над тілом новоспочилого раба Божого Анатолія диякон Віталій наголосив на великій щирості покійного та важливості звершених ним справ на славу Божу.

«Сьогодні ми молимось за упокоєння душі новопреставленого раба Божого Анатолія. Ми просимо, щоб Всемилостивий Господь простив йому всі гріхи та відрив йому Свої батьківські обійми у Царстві Небесному. Брат Анатолій багато потрудився на славу Господню, – а ім’я благодійника ніколи Богом не буває забуте. Коли премудрий цар Соломон побудував прекрасний храм в Єрусалимі, – то в подяку за це він почув від Бога такі слова: «Я освятив цей храм, який ти створив Мені, і будуть там Мої очі та серце Моє в ньому в усі дні». Наш храм, який так старанно прикрашав раб Божий Анатолій, будучи його благодійником, – по своїх благодатних дарах є більшим, ніж храм Соломона… Якщо Соломону Господь обіцяв, що очі Його будуть завжди в храмі, – то, без сумніву, – Він є невидимо присутній в наших православних новозавітних храмах! І скільки раз в нашому храмі буде приноситися Безкровна Жертва, – стільки нехай Господь згадує труди раба Свого Анатолія і прощає його гріхи. І кожного разу, коли тут будуть возноситися молитви «за будівничих і благодійників святого храму цього», – нехай Господь пом’яне і його у Царстві Своїм. Нехай же Господь Бог наш – Який є Любов – упокоїть душу новопреставленого брата нашого Анатолія в оселях праведників. Вічна йому пам’ять!», – сказав зокрема отець-диякон та закликав усіх до спільної молитви впродовж 40-ка днів.

Під розчулений спів до гробу з тілом покійного підходили люди. Щирі сльози текли по багатьох щоках як чоловіків так і жінок – тих, які пам’ятають його любов і променистість. «Скінчилася подорож земна… Переходячи у вічність, душа споглядає раніш невідому для неї небесну красу. Вона повертається до Батьківщини своєї, де сяє ясне сонце і правда Божа».

Не почуємо ми більше добрих втішних жартів Анатолія Петровича… Про надзвичайне його почуття гумору – можна написати окрему статтю. Кажуть, що дотепність і гарне почуття гумору свідчать про велику інтелектуальну розвиненість людини. Своїми жартами наш Петрович, міг розвеселити, потішити, підтримати, наставити, напоумити, викрити. Це допомагало йому зав’язати дружню розмову з будь-якою людиною, пом’якшити її серце, викликати прихильність до себе. Але своїми жартами він нікого і ніколи не ображав – і не принижував, – як це буває у деяких людей.

Як тільки підняли домовину з тілом покійного, для винесення з храму, – з дзвіниці мірно зазвучав похоронний передзвін. Під супровід співу: «Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас», похоронна процесія розпочала шлях від Свято-Троїцького храму до Центрального кладовища міста Кривого Рогу.

Кладовище зустріло процесію небом «зі змінним настроєм» та свинцевими хмарами. Могутні дерева-велетні, схилившись до подорожніх та утворюючи собою красивий листяний звід, несуть тут свою безперервну варту, наче нагадуючи кожному слова царя і пророка Давида: «Хто живе під охороною Всевишнього, той під покровом Бога Небесного оселиться... Плечима Своїми Він захистить тебе, і під тінню крил Його ти надійно спочиватимеш».

Навкруги – яскраво-червоні китиці калини, різнокольорові хризантеми та інші осінні квіти. Це як ніби – дорога у вічність, – в прекрасний Едемський сад…

Труну проносять повз могили рідних покійного – до місця його поховання. Тепер, поруч з їхніми надгробними пам’ятниками, з'явиться новий хрест, поки що дерев’яний...

По кладовищі розливається заупокійний спів. Знову всі разом співають «Святий Боже...» – труну опускають в могилу. «Земле, земле! Розступися і прийми створене Божою рукою тіло, яке до тебе, що його породила, знову повертається. Те, що було створене за образом Божим, прийняв Творець, а ти прийми це, як своє».

Кожен присутній прагне підійти до могили і кинути на гріб жменю землі, в знак прощання з покійним. Це – як нагадування усім нам про те, що наше існування не вічне, і всі ми колись також будемо віддані землі, з якої нас і створив Бог.

«Земля, порох і попіл ти, людино, і знов у землю повертаєшся за Божим велінням».

Після завершення похорону відбулася загальна трапеза. Близькі люди, друзі, знайомі – зібралися і були поруч з тими, хто зазнав безповоротну втрату. Ми згадуємо Петровича – як жив, як любив, як радів життю та робив його кращим для інших… І болі та смутку стає менше, бо ми їх поділяємо. Це – справжнісінька християнська терапія…

Смерть… Невідємна частина життя… Саме нею все закінчується. Яких би соціальних висот ми не досягли… Вона дихає на нас вічністю, нагадуючи про наближення переходу в світ духовний… А ще вона дає дуже точну оцінку людським вчинкам і працям…

 

«Бурі життя пройшли, страждання земні закінчено, безсилі вороги з їхньою злобою, але сильна любов, що визволяє від вічного мороку і спасає всіх, за кого підноситься смілива пісня: алилуя» (Акафіст за померлого, кондак 4).

В ПАМ’ЯТЬ ПРО ДОБРОГО ПАСТИРЯ

Минув рік відтоді, як 6 вересня 2020 року, на 58-му році життя, після звершення Божественної літургії, причастившись Святих Христових Таїн, – відійшов до Творця митрофорний протоієрей Роман Канюка.

 Після чергового інфаркту, на Закарпатті, по дорозі до лікарні у місто Рахів, в кареті швидкої медичної допомоги – серце священника перестало битися.

 У вічні оселі покликав Господь Свого слугу – клірика Закарпатської єпархії ПЦУ, настоятеля Свято-Успенської релігійної громади села Ділове Рахівського благочиння, священнопротоієрея Романа.

 Представники духовенства Закарпатської єпархії, під час заупокійного богослужіння у храмі Вознесіння Господнього міста Рахів, назавжди попрощалися зі своїм співбратом та транспортували труну з тілом отця Романа на його малу Батьківщину – до міста Кривого Рогу.

 Під скорботний спів церковних дзвонів домовину з тілом священника будо занесено до Свято-Троїцького храму, де відбувся священичий парастас за спочилим. Протягом ночі священнослужителі читали Святе Євангеліє над тілом новопреставленного, який понад 30 років являвся служителем Таїн Божих.

 8 вересня 2020 року Божого, з благословенння Керуючого Дніпропетровською єпархією Високопреосвященнійшого Архієпископа Симеона, в Cвято-Троїцькому храмі було звершено Божественну літургію та Чин похорону священника. Соборне богослужіння  зібрало представників духовенства Криворізького та Нікопольського благочинь.

 Благочинний міста Нікополя та району ігумен Меркурій (Скороход) прибув провести в останню земну подорож свого співбрата, який певний час був настоятелем храму на честь Святих апостолів Петра і Павла м. Марганець.

 Окрім духовенства проводжали отця Романа у засвіти його духовні чада, рідні і близькі та представники Криворізького професійного гірничо-технологічного ліцею, де отець Роман був викладачем. Під похоронний передзвін духовенство та віряни супроводили труну з тілом спочилого душпастиря на Бажанівське кладовище міста Кривого Рогу.

 Швидко проносяться перед очима дні, минають роки і змінюють один одного календарі… І, як в стрімкому потоці гірської річки  без зупинку струменіють води, – так у вічність тече час. Подорожні ми у цьому світі…

 Перші роковини, як отець Роман у вічності… Така значуща подія для його безсмертної душі та для близьких і рідних спочилого. Ми збираємося разом, ділимося спогадами про покійного, згадуємо його добрі справи та мудрі настанови. Він був добрим прикладом твердої віри та невтомним працівником на ниві Христовій. Пам’ять про нього живе в наших молитвах...

 Як останню данину ми кладемо квіти на могилу, промовляємо заупокійну молитву і, – чуємо раптом в душі своїй відповідь: «Я поруч, адже у Бога мертвих немає»… І відразу з іншого боку дивишся на життя, задаючи собі питання: «А що і кому зробив доброго я…, що залишу я після себе на землі»?

 Ми зустрічаємо на своєму шляху багато різних людей, – часом і не дуже хороших. Але від кожної людини намагаємося брати щось позитивне і віддячувати добром. Деколи це нам вдається, інколи не дуже. Головне – не відкладати на завтра те, що можна зробити чи сказати сьогодні, любити один одного, цінуючи кожну мить співіснування, – бо час невблаганний.

 Неможливо порушити порядок речей… Почергово змінюють один одного місяці року, після літа настає осінь, народження змінюється смертю, а ми можемо лише спостерігати за ходом цих подій, які – як одна мить. Ця мить – і є наше земне життя, яке обмежене часом... Життя – вчить нас правильно розпоряджатися часом, а час вчить нас цінувати життя… і, – цінувати людей, яких ми зустріли на своєму життєвому шляху.

 Неправдивий світ намагається знищити людяність, добро і братську любов серед людей. Ось і отця Романа дехто називає «розкольником» і відвертається від доброї пам’яті про священника, вигадавши для себе, що істинна Церква – ця Божа Установа на землі, Тіло Христове – перебуває саме в Росії… Слава Богу, вважають так не всі з тих, кому доводилося стояти разом з отцем Романом біля Престолу…

 Сьогодні ми згадуємо світлу постать митрофорного священнопротоієрея Романа Канюки. Згадуємо ті часи – «коли його ноги по землі ходили і був він тоді серед нас». Людина, проживаючи своє життя, завжди залишає після себе якусь історію. І нам завжди хочеться прочитати саме таку біографію, яка показує справжню суть людини, може відповісти на багато хвилюючих питань, здатна в корені змінити нашу думку про особистість, а, можливо – навіть стати доленосною підказкою…

 Канюка Роман Петрович народився 23 вересня 1962 року на Прикарпатті, – в селі Станків – у південно-східній частині Львівської області, з районним центром у місті Стрий. До церкви прийшов ще за радянських часів, коли сама Церква ще тільки починала загоювати рани, завдані їй комуністичним режимом. 4 червня 1989 року рукоположений в сан диякона, а 8 червня - в сан пресвітера. Навчався в Київській духовній семінарії та Київській духовній академії, з відзнакою закінчив Карпатський Університет ім. Августина Волошина, отримавши диплом бакалавра філософії. Ніс пастирське служіння в Криворізькій єпархії УПЦ МП, будучи кліриком Спасо-Преображенського кафедрального собору, настоятелем Свято-Срітенського храму та храму Почаївської ікони Божої Матері міста Кривого Рогу. Являвся членом Синодального відділу релігійної освіти і катехізації УПЦ МП. Був викладачем Криворізького професійного гірничо-технологічного ліцею. У січні 2018 року, зробивши свідомий вибір – отець Роман попрощався з Московським патріархатом – і приєднався до Православної Церкви України. Колишні ж його співбрати – відреагували на цей перехід зі скандалом, звинувативши отця Романа «в розколі»…

 З Московським патріархатом отець Роман попрощався ще до утворення ПЦУ та отримання Помісною церквою Томосу про автокефалію. Це рішення, як добрий врожай, визрівало в серці священника, який завжди уболівав за Українську церкву. Він спілкувалися на цю тему з дружиною, друзями та близькими людьми. А поштовхом до цього його зваженого кроку стала  російська збройна агресія проти України та реакція на неї з боку очільників РПЦвУ. Отець Роман прийняв рішення, маючи прагнення говорити нелицемірну правду в дусі євангельської любові мовою, зрозумілою українцям.

 Митрофорний протоієрей Роман Канюка ніс своє служіння у складі духовенства Одеської єпархії ПЦУ, будучи кліриком  кафедрального собору Різдва Христового міста Одеси. Був настоятелем релігійної громади Всіх святих землі Української міста Миргород Полтавської єпаархії ПЦУ та настоятелем релігійної громади Святих Апостолів Петра і Павла міста Марганець Дніпропетровської єпархії ПЦУ. Потім був призначений на Свято-Юріївську парафію у рідне місто Кривий Ріг.

 17 серпня 2020 року отця Романа з міста Кривого Рогу направили в село Ділове – для моральної підтримати вірян ПЦУ й мирного вирішення конфлікту, який там виник. Місцева православна громада ще на початку 2019 року проголосувала за перехід з РПЦвУ до ПЦУ. Але цього не сприйняв місцевий священник і менша частина тих, хто був проти переходу. Священники РПЦвУ з навколишніх сіл блокували вхід на територію церкви і на переговори не йшли.

 Саме в таких умовах довелося звершувати своє жертовне служіння отцю Роману, який відразу ж припав до серця своїй новій пастві. Його жива і дієва опіка надихнула людей відстоювати правду та укріпила в них український дух. «Я буду тут, аби допомогти цим людям пережити усі страждання», говорив отець Роман. Але він встиг прослужити лише кілька місяців – його серце не витримало...

 Після несподіваної смерті священника, вже за декілька днів – 11 вересня 2020 року, в день Усікновення глави Іоана Предтечі, – до села Ділове приїхав благочинний Рахівського округу. Під час своєї проповіді протоієрей Віктор Білан вселив громаді надію, сказавши, що справа таки зрушила з місця.

 Після тривалої боротьби громада Православної церкви України села Ділове Рахівського району, на підставі рішення судів усіх інстанцій, – таки увійшла до свого храму. 4 лютого 2021 року в Свято-Успенському храмі села Ділове відслужили подячний молебень. Вже інший очільник парафії – ієрей Іван Андращук – дякував Богу за Його милість і ласку та разом з парафіянами просив, щоб в Україні припинилася неоголошена війна і запанував справедливий мир.

 Хто молиться, той твердо знає, що надія сильніша від несправедливості, а любов – сильніша від смерті. Настане день – і правда обов’язково буде тріумфувати, хоча ми й не знаємо, яким чином це відбудеться…

 Турбота про паству і жертовність – яскраво проявлялися до останньої земної миті отця Романа. Забуваючи про себе, він дбав про своїх духовних чад, не шкодуючи за них життя. Перед самою своєю смертю, в буквальному сенсі слова – стоячи перед смертним одром – в останній своїй проповіді він запевнив паству у перемозі правди... Для духовних дітей життя з отцем Романом стало великою радістю, для нього ж – це була жертва.

 Звичайно ж, така пастирська опіка ніколи не вмирає, як не вмирає і любов. Своїми молитвами перед Небесним Престолом Царя Слави отець Роман довершив розпочату ним справу.

 Коли люди, які знали отця Романа Канюку, вимовляють його ім’я, – на їхніх обличчях одразу ж з’являються щирі посмішки, нагадуючи оточуючим лагідну усмішку цього доброго пастиря… Справді, до самого кінця свого життя, попри тягар недугу, отець Роман зберіг молодіжну посмішку, в якій світилися сердечність, привітність, добре серце і неабиякий розум.

 Його любили за лагідність і доброту у взаєминах, за виваженість, готовність вислухати і дати пораду, за уважність, радість та жвавість. Рішучий і вольовий за характером, завзятий спортсмен, – він не зупинявся ні перед якими труднощами, демонструючи харизматичну силу, якій варто було позаздрити.

 Він керувався лише власним сумлінням та продовжував йти вперед, вважаючи віру без любові – порожнім звуком. Отець Роман завжди прагнув допомогти, особливо найбільш потребуючим. А парафіяльне служіння вважав найкращим заняттям. У нього було дві великі любові – до людей та до зраненої розбратом і конфліктами Батьківщини. Він любив життя, любив свою дружину і своїх донечок, які посмішками так нагадують батька. Всі, хто знав його особисто, були впевнені – отець Роман завжди першим кинешся на допомогу, він завжди буде поруч і обов’язково посміхнеться та заспокоїть. Напевно, такі люди для цього і приходять у наш світ, щоб ми від них заряджалися добром... І все добре, що зробив отець Роман, – назавжди залишиться у спогадах і серцях його духовних чад та дуже-дуже багатьох людей, на зустріч з якими відправив його Господь.

 Люди не завжди відповідали йому взаємністю… Але багато з тих, хто щиро любив отця Романа, ще й сьогодні не можуть говорити про нього в минулому часі – хоча  сплинув вже рік, як він на Небесах… Нехай же не згасає світильник пам’яті спочилого отця Романа, а знов і знов поповнюється оливою теплих молитов. Такі, як він – залишають свій слід в людських серцях назавжди.

 А нам належить побачити любов Божу у наших вчинках один з одним… Це – мета Творця, тож, щоб досягти її, давайте почнемо вивчати Його характер. Завжди думати про те, як би Він поступив в конкретній ситуації і, що б Він зробив. І коли нашим головним ідеалом стане Зразок святості та моральної досконалості – Господь наш Ісус Христос, то нам залишається лише одне – саме так і поступати. І ми будемо робити це з радістю, якщо і в наших серцях оселиться та ж любов, – що живе в серці Ісуса.

 А деяким людям хочеться просто нагадати слова святого апостола Павла: «Пам’ятайте наставникiв ваших, якi проповiдували вам слово Боже, i, дивлячись на кончину життя їхнього, наслiдуйте вiру їхню». Ви ж – християни і «браття святi, учасники в небесному покликаннi»… Пригадайте, що саме зі страху мешканці Єрусалиму, звертаючись до римського префекта Юдеї, кричали – «Розіпни Його!»…

 У блаженнім успінні вічний спокій подай, Господи, спочилому рабу Твоєму священнопротоієрею Роману і сотвори йому вічную пам’ять!

 «Коли піду навіть у тіні смертній, не боятимуся зла, бо Ти зі мною; жезл Твій і палиця Твоя - вони потішили мене. Ти наготував переді мною трапезу на очах гнобителів моїх; Ти намастив оливою голову мою, і чаша Твоя, що напоює, найкраща. І милість Твоя буде йти слідом за мною по всі дні життя мого, й оселюся в домі Господнім на довгі дні» (Пс. 22, 4-6).

ВІЧНАЯ ПАМ’ЯТЬ.
4 січня 2021 року Божого, на 59-му році життя, відійшов у вічність наш парафіянин
і співбрат у Христі – Юрій Дудус, який певний час ніс послух паламаря храму.

Чин похорону новопреставленого раба Божого Юрія відбувся у нашому Свято-Троїцькому храмі в день навечір’я Різдва Христового - у середу, 6 січня 2021 року Божого, о 11:00 годині. Настоятель храму митрофорний протоієрей Олексій Лупін, звертаючись до присутніх зі скорботним словом проповіді, висловив глибокі співчуття дружині та дітям новоспочилого і всій духовній родині. Нехай Всемилостивий Господь упокоїть душу новопреставленого раба Божого Юрія в оселях праведних.

Закликаємо духовну родину до постійної молитви за упокоєння його душі.

Упокой, Господи, душу спочилого раба Твого Юрія, у місті світлім, у місті квітучім, у місті спокою, де нема ні недуги, ні журби, ні зітхання, і зі святими Твоїми, де сяє світло лиця Твого, всели, і прости йому всі провини його вільні і невільні, і створи йому вічную пам’ять.

 

ВІЧНАЯ  ПАМ’ЯТЬ.
12 лютого 2015 року на 82-му році життя спочила у Бозі наша парафіянка і сестра у Христі ГАННА (РИЖАК).
Вічна їй пам’ять!
Сестра Ганна відійшла у вічність справжньою християнкою та вірною донькою своєї Батьківщини. Для багатьох людей, хто знав сестру Ганну, вона стала яскравим прикладом безкомпромісної вірності Богу, любові до України, боротьби за свободу та покори перед голосом своєї совісті. 
Вартий пошани і наслідування  її приклад – приклад української Вчительки, яка від Бога дістала покликання нести добре слово, глибокі знання і високу духовність українським дітям та всі сили, все життя жертовно присвятила цьому благородному завданню. А крім прекрасного викладання навчального матеріалу від цієї Вчительки завжди віяло патріотизмом, любов’ю до рідного краю та до свого народу. Такою була Ганна Григорівна, такою була, царство їй небесне, і її донька Лариса Євгенівна — взірцями людей, відданих справі народної освіти. Усі свої знання і таланти ці непересічні жінки присвятили дітям, усі сили віддавали справі навчання і виховання учнів. Це було їхнею мрією з раннього дитинства, це стало сенсом їхнього життя.

  Багато випробувань послав Господь Ганні Григорівні, вона схоронила сина і доньку, сама дуже тяжко хворіла. Але завжди була сильною і мужньою та постійно молилась і за все дякувала Богу. У нашій пам’яті та пам’яті всіх тих, хто зустрів сестру Ганну на своєму життєвому шляху, вона назавжди залишиться щирою, усміхненою та життєрадісною.

  У кожної людини є батько, мати, рідні, знайомі та близькі серцю люди. Напевно, що коло близьких родичів, знайомих та друзів неможливе без незабутньої дорогої першої  Вчительки. Бо це та людина, що ставить тебе на перший поріжок до знань, відкриває перші двері в життя.

  У Вселенську батьківську поминальну суботу, 14 лютого, родичі, друзі та парафіяни провели сестру Ганну в останню путь. Чин похорону звершив настоятель Свято-Троїцької парафії протоієрей Олексій Лупін. Поховано сестру Ганну на Божедарівському кладовищі. 
 Висловлюючи співчуття рідним та близьким, громад
а парафії Свято-Троїцького храму просить піднести щирі молитви до Милосердного Бога за блаженне упокоєння раби Божої Ганни та прощення усіх її гріхів вільних і невільних. 

Упокой, Господи, душу спочилої раби Твоєї Ганни, у місті світлім, у місті квітучім, у місті спокою, де нема ні недуги, ні журби, ні зітхання, і зі святими Твоїми, де сяє світло лиця Твого, всели, і прости їй всі провини її вільні і невільні, і створи їй вічную пам’ять.

 

 

ВІЧНАЯ  ПАМ’ЯТЬ.
15 жовтня 2020 року - 11-та річниця, як відійшла до Господа парафіянка і співачка хору нашого Свято-Троїцького храму, сестра наша у Христі - ГАННА (ХМІЛЬ). 
27.03.1947 - 15.10.2009     
Вічна їй пам’ять!
Рабу Божу Ганну молитовно пам’ятають і щиросердечно люблять парафіяни нашого храму. Вона була доброю  парафіянкою, благочестивою 
християнкою, і славила у хорі Бога ангельським голосом. Ми пам’ятаємо її щиру посмішку, чуйність, доброту, увагу і любов до всіх, хто оточував цю світлу і гаряче улюблену нами людину.

Протягом останніх років сестра Ганна стійко і мужньо переносила наслідки страшної хвороби - інсульту. Вона регулярно приступала до сповіді і причастя та до останніх днів свого земного життя була життєрадісна, енергійна, сповнена любові до Бога і ближніх.
14 жовтня 2009 року, після святкової Божественної літургії на честь свята Покрови Пресвятої Богородиці, творячи добру справу відвідування хворих та втішання засмучених, сестра Ганна виїхала до 5-ї міської лікарні, щоб відвідати свого самотнього сусіда по будинку, який перебував на лікуванні, та привітати його зі святом і передати йому харчі та теплу ковдру. По дорозі до лікарні, у маршрутному таксі, у неї стався другий інсульт, і вона сама опинилася на лікарняному ліжку в реанімації. В ніч з 14-го на 15-те жовтня 2009 року раба Божа Ганна тихо відійшла до Господа.
Вона завжди щиро просила у всіх, хто її знав, прощення і Всемилостивий Господь сподобив сповідатися і причаститися рабі Своїй незадовго до її кончини.
Чин похорону після Божественної літургії у неділю, 17-го жовтня 2009 року, звешив настоятель Свято-Троїцького храму протоієрей Олексій (Лупін). Йому співслужив настоятель храму Святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії, протоієрей Олександр (Агарков). Під погребальний передзвін та спів духовенства і хору, труну з тілом новопреставленої обносили навколо рідного їй храму. Велика кількість парафіянів, сусідів, друзів та знайомих новопреставленої зібрались того недільного дня у храмі та на Ново-Краматорівському кладовищі, щоб провести сестру Ганну в останню і головну її путь до Небесної Батьківщини.
Річниця тілесної смерті людини та просто добра згадка про неї, завжди обов’язково поєднується з щиросердечним молитовним поминанням люблячими, рідними та друзями. Бо для спочилого у Господі - це дуже важливо у новому, вічному житті.
Просимо парафіян нашого храму та відвідувачів нашої веб-сторінки, молитовно пом’янути дорогу всім нам рабу Божу Ганну.
Упокой, Господи, душу спочилої раби Твоєї Ганни, у місті світлім, у місті квітучім, у місті спокою, де нема ні недуги, ні журби, ні зітхання, і зі святими Твоїми, де сяє світло лиця Твого, всели, і прости їй всі провини її вільні і невільні, і створи їй вічную пам’ять.